Новини та ділова аналітика для проактивних

Геній сучасності художник Іван Марчук: В Україні художники не потрібні державі. Я думав, що повертаюся в іншу країну

29 августа 2019 — 09:30
Іван Марчук
Іван Марчук
"Ідеї не народжуються. Я просто стою і псую полотно"

Іван Марчук – український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Шевченка. Він – єдиний український митець, який потрапив до рейтингу «100 геніїв сучасності», який уклала британська газета «Дейлі телеграф». Доробок Марчука налічує близько п’яти тисяч творів. Він провів понад 150 персональних і близько 50 колективних виставок. Художник заснував новий стиль у мистецтві – «пльонтанізм» – який створює ефект об’ємного зображення за рахунок нашарування й переплетення тонких, філігранно пропрацьованих ліній.

За свою художню кар’єру Іван Марчук давав десятки інтерв’ю, розповідаючи про свої картини. Але його внутрішній світ і досі залишається для всіх загадкою. Домовитися про зустріч із генієм непросто – у нього часто змінюється настрій, а робота забирає майже всі сили. Організувати інтерв’ю для Нова Влада допомогла помічниця художника Тамара Стрипко – прихід журналіста до майстерні був для художника сюрпризом.

Про біографію та його складну долю багаторазового писали, тому Нова Влада говорить з митцем про інше, а основні віхи його життя коротко зібрала у портреті (див. у кінці тексту).

Майстерня митця знаходиться в самому центрі Києва на вулиці Пушкінській – на шостому поверсі під самим дахом. Тут ми з ним і зустрілися.

Щойно познайомившись, художник міцно мене обійняв, миттєво створивши відчуття, наче ми знайомі сто років. Марчук розмовляє м’яким заколисуючим голосом. Його очі пронизують наскрізь: в їх глибині з’являються то сум безнадії, то дитяча радість. Геній каже, що не може творити, коли він щасливий.

Нам пощастило застати Марчука у гарному гуморі, і ми говорили не лише про мистецтво, а й про любов та біль великого борця і патріота, якого цінують українці, але не цінує держава.

- Як ви думаєте: геніями народжуються, чи ними стають?

- Я думаю, що ними стають. Праця важливіша. Геній може народитися і не розкритися, якщо не буде затятим і одержимим. Коли я тільки вступав в училище, уявляв, що художник це той, що гарно змальовує усе, що бачить. В інституті вже мене дуже ламали викладачі. Мабуть помітили мою затятість. А викладачі в інституті – це була особлива каста людей, як-от Роман – учень Лєже, як Карло Звіринський.

Професор Іван Севера добре знав Європу і європейське мистецтво. Від нього можна було почути:  «Ти був у Римі?» і здивовану реакцію на заперечення: «Ти не був у Римі!?».

7_0.jpg

Сфотографувати Марчука непросто – він дуже рухливий, і більшість кадрів змазуються. «Я ще не помер, щоб завмирати», – жартує він

Звіринський, який викладав у мене ще в училищі, з мене витискав все передвижницьке. Роботи імпресіоністів я вперше побачив теж у Звіринського. Це було в 50-х. На вулиці Міцкевича у Львові він мав однокімнатну квартиру, де жив із трьома дітьми й жінкою. Там і діяла «підпільна академія», де нелегально зустрічалися учні й вчителі, дискутували про абстрактний імпресіонізм, приховані переваги фактурної площини. Йому передавали журнали по мистецтву з Польщі, в яких сміливіше писали про сучасне європейське мистецтво. Саме він показав мені, першокурснику, свою абстракцію. Я дивився, затамував подих, бо такого ще не бачив. Думаю: все, кінець світу. Слово «абстракція» – це була така крамола!

Тоді я й збагнув, чим відрізняється ремісництво від творчості, і вирішив, що хочу бути не нормальним художником. Тобто, зовсім іншим. Мені вдавалися дуже гарно портрети. В основному я малював тоді саме портрети. Мені казали: «Малюй пейзажі і портрети, і ти будеш знаменитий і багатий».

Але я про це не думав. Я думав про те, що маю зробити такого, що ще ніхто до мене не робив? Навіть зараз, коли вже є 14 різних циклів, 14 різних «марчучків», я постійно в пошуку відповіді на питання: «Щоб зробити таке, чого я ще не робив?».

1_0.jpg

Іван Марчук у своїй майстерні. Приходить сюди щодня о сьомій ранку

- Який у вас був найщасливіший момент у вашому житті?

- Коли я дізнався, що став студентом художнього училища. У школі мені пророчили медінститут, професію біолога або хірурга. Я й зараз маю мікроскоп і люблю розглядати мікросвіт. Проте тяга до малювання переважала над усіма бажаннями. Тому звістка про вступ до Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва стала щасливою миттю й назавжди визначила мій шлях у житті.

3_2.jpg

Іван Марчук любить роздивлятися предмети під мікроскопом: так відкривається зовсім інший світ

- Хто першим помітив ваш талант?

- Ще вчителі у школі це помічали і доручали малювати всякі ілюстрації до різних предметів. У сьомому класі мій малюнок з Тарасом Шевченком «Мені тринадцятий минало», відправили на конкурс у район, де його відзначили першою премією: мені вручили зошит для малювання. Яка то була радість для сільського хлопця з бідної багатодітної сім’ї отримати таке диво!

Викладачі в училищі, потім в інституті також помічали мої здібності. Пам’ятаю, як за виконання конкурсної роботи «Караюсь мучусь, але не каюсь» (до слова, також за «Кобзарем») отримав Першу премію і був премійований поїздкою до Канева, де на могилі Тараса Шевченка відзначали 150-річчя від дня його народження...

А вже, коли віднайшов власний шлях у мистецтві, підтримали вчені-фізики з Інституту надтвердих матеріалів, де я працював як художник, переїхавши зі Львова до Києва.

Виробничі замовлення виконував швидко, а у вільний час потайки від керівництва на стандартних аркушах паперу малював те, чого просила душа. Винести через прохідну підприємства готові малюнки було нескладно. Зрозуміло, що колеги те бачили. Вони й познайомили мене у 70-х роках з Віталієм Шелестом (сином лідера компартії України Петра Шелеста, котрий мав проукраїнські погляди). Заради цього знайомства на квартирі академіка Толпиги (на вулиці Толстого) фізики навіть організували виставку моїх робіт.

Віталій тоді керував Інститутом теоретичної фізики у Феофанії (зараз вулиця Академіка Заболотного), приміщення якого тільки зводилося. Картини йому сподобалися. Після цього мені було доручено оформляти приміщення інституту. Я робив на фасаді 100-метрову мозаїку «Шлях до зірок», а всередині – керамічне панно «Ярослав Мудрий», розміром 7,5 на 3,5 метра. Безперечно, така протекція була захистом у перші роки мого утвердження як художника.

2_5.jpg

У 1970-му році Іван Марчук створив мозаїчне панно «Плахта» на бічному фасаді будівлі Інституту теоретичної фізики імені М. М. Боголюбова НАН України в Києві

- Ви – борець по життю, чи пливете за течією?

- Я люблю плисти проти течії. «Караюсь, мучусь, але не каюсь» – то моє кредо. А це запекла, щоденна боротьба з посередністю, догмами, тиском з боку системи, яка намагалася зламати і підпорядкувати. Це не для того, щоб отримати визнання, а для того, щоб віднайти себе, утвердитись і відстояти свої переконання, право на творчу свободу й свободу творчості. Визнання – є наслідком.

- Хто ваша муза?

- У мене немає музи.

- Як це – художник без музи?

- Для мене всі жінки – музи. Я всіх люблю, але одної не маю. Я виходжу на вулицю – і закохуюся сто разів.

Жодна жінка мене не надихала на творення. У цьому мені надихання не треба. Я раб мольберта і живу по чорному календарю – червоного кольору там немає. Тому мені музи не треба.

13.jpg

Мені потрібен глядач, який буде дивитися на мої картини і оцінить.

Пам’ятаю, на виставці у Москві, наприкінці 70-х років минулого століття, експозицію розглядала парочка відвідувачів, а я сидів осторонь. Вони промовляли: «Ет хорошооооо, ет тоже хорошоооооо. А ет – бред сумасшедшего». То мені був бальзам на душу – не лишилися байдужими, зачепило. Мені потрібна оцінка глядача, щоб я хотів малювати.

- А про що ви мрієте?

- Про жінку.

- Яку?

- Файну.

- А що ви вкладаєте в це поняття?

- Візуально файну. У внутрішній світ я не заглядаю. Жінка може бути без голови, але із пишними формами (сміється – Ред.).

11.jpg

Іван Марчук малює не з натури, образи народжуються у його голові

- У вас же, мабуть, купа шанувальниць…

- Так, купа. На дорозі мене зустрічають. А я питаю: «Чому ти не моя? Чому ти тут ходиш, а не в мене?» (сміється – Ред.).

9_1.jpg

Іван Марчук робив селфі ще у 70-х роках – використовуючи звичайний фотоапарат

- А як у вас народжуються ідеї?

- Вони не народжуються. Я просто стою і псую полотно.

- Навіть без ескізів?

- Навіть без ескізів. Є картини, де працювала виключно фантазія і підсвідомість. Коли я тільки відчув, що знайшов себе як інакший художник, мені звідкись являлося стільки образів і сюжетів, моєю рукою ніби хтось водив, і треба було лише встигати те відтворювати на полотні. Я шкодував, що не маю вісім рук як бог Шива – тоді б створив набагато більше. Картини цього циклу «Голос моєї Душі» зібрані в каталозі «Іван Марчук. Ранній період (картини-притчі)». То є моя Біблія.

У пейзажі унікальність в іншому – спеціальна авторська технологія для передачі гіперреалістичного зображення: дерев, фактури ґрунтів, снігів, сонячного й місячного сяйва. Сформована ціла власна концепція цього процесу. Сьогодні вона згадується у мистецьких енциклопедіях світу як пльонтанізм і дає можливість робити погоду на полотні.

Я придумав її тому, що не хотів малювати пейзаж так, як малювали всі інші художники до мене. Малював спочатку голі дерева. Потім палітра доповнювалася і набувала ширшого діапазону.

10_1.jpg

На картинах Івана Марчука зображення мають ефект 3D

- А у вас є улюблена картина?

- У мене всі картини – улюблені. Бо я усіх їх народив.

- В яких галереях світу ви мрієте бачити ваші картини?

- В «Центрі Джорджа Пампіду (Париж), «Модерн Арт» (Америка), в Національній галереї в Лондоні…

- Чому у всіх знаменитих художників така складна доля?

- Тому що всі великі художники не йшли у ногу з часом. Вони його випереджали іноді  не на одну епоху...  А тому їх не розуміли, а отже не цінували. Дехто за свої переконання і відданість мистецтву віддав життя, не відчувши шани і поваги. Згадаймо хоча б Ван Гога: страдницьке життя, хвороби, картин ніхто не купував... А сьогодні його полотна, зібрані у музеї голландської столиці, годують ввесь Амстердам… Україна – не є винятком у ставленні до виключно талановитих людей, вони їй не потрібні. Тому й «бродять світами мамаї».

- Де вас цінують більше: в Україні чи за кордоном?

- В Україні мене народ цінує. А влада мене зовсім не цінує. В цій майстерні були президенти, міністри, мери, народні депутати. Хотіли мати мої картини – і мають (і Кучма, і Кравчук, і Ющенко). Обіцяли зробити музей. Але це були пусті балачки.

12.jpg

Іван Марчук та президент України Віктор Ющенко оглядають макет майбутнього музею художника, який так і не був створений

Не було б цих брехливих обіцянок, що лунали впродовж більш як тридцяти років від перших осіб держави й міста, я б міг продати частину своїх картин і самостійно збудувати музей. А так я зберігав колекцію, відмовляючи собі в усьому. Я навіть з еміграції віз в Україну полотна, створені в Австралії й Америці, у надії, що подарую їх своєму народові. А це – пожертва на мільйони. Та не знайшлося 300 погонних метрів стіни, щоб це здійснити.

А все тому, що у нас нема української держави. Хоча тут народжується найбільше талановитих людей на квадратний метр у світі, Україна була і залишається їхнім могильником.

8_5.jpg

Талант Івана Марчука визнав весь світ, але Україна так і не створила його музей. На фото – міжнародні дипломи та відзнаки художника

6_1.jpg

Іван Марчук за життя намалював тисячі картин. Ними заставлена вся майстерня. Але художник на досягнутому зупинятися не збирається

- Ви вірите в Бога?

- Я вірю в Бога, тільки не в Церкву. Я відчуваю підтримку Бога, бо коли я хотів випасти з вікна у 70-х роках, перебуваючи під постійним пресом, наглядом органів КДБ, тільки вища сила мене вберегла, зупинила в останню мить…

- Чому ви шкодуєте, що повернулися в Україну з еміграції?

- Я думав, що повертаюся в іншу країну.

Я поїхав до Австралії, потім до Америки в 50 з лишнім років уже в часи Горбачова, гонимий незагойними свіжими спогадами про імперсько-гебістське пекло. Без мови, без друзів… Моя невгамовна природа штовхала до незвіданого, про яке чув від учителя праці ще у шкільні роки! Сказав собі: «Я приживусь на будь-якому острові, в будь-якій країні. Бо те, що я роблю, мені дасть можливість вижити де завгодно».

Власне, так і було.

В Австралії я почувався як у раю: спокій, всі умови для праці, успішна виставка у галереї «Савах», власник якої переконував, що «за рік, два, ти станеш художником номер один на континенті». Невгамовна натура погнала мене далі: до Канади, потім США.

У Нью-Йорку спочатку я жив у знайомих, приятелів. В останні роки навіть дістав власну квартиру на Манхеттені… Маючи обмежене коло спілкування, у Нью-Йорку я знайшов собі «тюрму» і працював як раб, ні на що не відволікаючись. Правда відвідував десятки виставок щотижня.

Американський період – найбільш плідний період моєї творчої біографії. Які картини я там створив! Чого варті «Пробудження», «Голос сопілки», «Чорнобильська мадонна», цикл «Нові експресії»! Десятки, сотні моїх полотен перебувають в галереях і приватних колекціях Америки, й інтерес до моєї творчості там невпинно зростає.

Коли цього року я побував у Чикаго, Нью-Йорку, де у квітні-серпні проходили мої виставки, був приємно вражений, що коло моїх шанувальників, колекціонерів – це переважно молоді люди, американці за походженням. У моїх полотнах вони шукають і знаходять до цього небачене, нове й незвичайне. А то для митця велика втіха.

По доброму позаздрив молодим емігрантам, котрі добре знають мову, амбітні, розумні. Такі цінуються у суспільстві, де немає заздрощів і обмежень, діє закон. А що ми бачимо в Україні? Яке тут ставлення до талановитої молоді, в цілому до людей? От і їдуть вони масово закордон, робити славу іншим державам.

Добре, що брамку відкрили. Такий стан речей мене дуже гнітить, тому й шкодую, що опинився у нашому дурдомі. Це моє найбільше нещастя, що я тут. Хоча я завжди славив і славлю цю землю. Навіть в еміграції я не намалював жодного клаптика чужої землі, відтворював тільки українські мотиви, українську землю, яку любив і люблю до нестями.

4_0.jpg

Іван Марчук малює акріловими фарбами – зазвичай, американськими

- Що є прекрасного в Україні, що вас тримає?

- В Україні – найпрекрасніша земля, яку я продовжую увічнювати у своїх пейзажах. Ще – шана і любов людей до мене. Я їх люблю, а вони мене. А більше нічого мене не тримає…

- Ви ведете здоровий спосіб життя?

- Я знаю, що треба їсти, а чого не треба. Тільки грішу, коли… трошки вип’ю.

Я собі поставив планку 150 років прожити. Подивіться на цю картину – це я намалював себе у 150-річному віці (художник показує на картину, яка висить на стіні – Ред.). –

14_0.jpg

Іван Марчук намалював автопортрет, на якому йому 150 років

- Чого ви боїтеся понад усе?

- Бути нерухомим, немічним. Краще бути мертвим.

- Як ви ставитеся до сучасного мистецтва? В Пінчук арт центрі проходять виставки. Ви ходите на них?

- Мене завжди вабили і ваблять будь-які новації, передусім у мистецтві. Останні п’ять років я безперервно мандрую по світу, і де б не був, чи то Мюнхен, Берлін чи то бельгійські Гент, Брюссель, чи Люксембург, чеські Прага, Брно, швейцарські Женева, Лозанна, завжди намагаюся відвідати, насамперед, музеї сучасного мистецтва.

Я добре знаю історію мистецтва, шаную старих майстрів, але намагаюся вловити сучасні тенденції. Далеко не все я сприймаю. Мені важко назвати когось, хто викликав у мене захват. Зустрічається й настільки паршиве, що дивитися неприємно.

Комерціалізація наклала свій відбиток на творчому процесі, далеко не завжди позитивний. Разом з тим у світі є цікаві художники. Наприклад, у Національній картинній галереї Праги натрапив на виставку Герхарда Ріхтера. Сподобалося.

Несподіванкою став музей у Лозанні, де експонуються роботи людей з особливими потребами, ментальними проблемами або тих, хто був позбавлений волі за тяжкі злочини. Дуже цікаво.

Є й в Україні хороші сучасні художники. Шаную творчість Любомира Медведя, Олега Денисенка, Гонтарєва, Василя Химочки, на жаль, уже покійного. Багато є художників, які знайшли свій самобутній стиль у мистецтві.

Пінчук арт центр відвідую рідко. Не все мені подобається, що там виставляється. Херст викликає двояке враження. Ось я бачу череп у брильянтах, і це називають сучасним мистецтвом. Але навіть ви можете це зробити. Або корова окремо, а кишки окремо – і це видають за шедевр. У природі все гармонійно, а для мене завжди було важливим у мистецтві естетика й гармонія.

- Чи дружите ви з українськими художниками?

- Друзів-художників у мене дуже мало. Серед молодих митців багато хто мене шанує, цікавляться моєю думкою про різні явища, творчий процес, запрошують на майстер класи, пленери. Я не беру у них участі – не маю часу через постійні виставки, ще є бажання щось творити, а це потребує концентрації, та й не завжди дозволяє здоров’я. Часто просяться в гості художники з-за кордону. Тільки у цьому році до майстерні приходили словацькі митці, ціла делегація литовських художників, були китайці, американці.

5_1.jpg

Український геній малює у різних стилях, його творчість поділяється на 14 циклів: «Ось подивіться на цю картину. Це вже зовсім інший художник»

- Чому ми не знаємо імен багатьох українських художників?

- Тому що у нас немає державної політики у галузі культури, бо нема української держави. У нас є Міністерство культури, яке нічогісінько не робить для того, щоб плекати те, що маємо, і пропагувати його у світі. Мистецтво і культура – це обличчя держави.

А у нас художники належать самі собі. Пробиваються, як хто може. І змушені думати не про те, як відкрити мистецтво світові, а як продати картину. Бо жити треба. Відчувши своюнепотрібність тут, вони їдуть шукати кращої долі в інші краї. Зустрів кілька таких молодих, талановитих, енергійних хлопців у Чикаго. Ще в 90-х закінчили Львівську академію мистецтв і відразу виїхати до Америки. Мають гарні умови для життя і праці, їх шанують і поважають. Запрошували й мене лишитися хоч на рік пожити й попрацювати. Думаю…

Великий талант дається Богом. А Бог каже: «Якщо в тебе є талант, ти його повністю повинен віддати людству». Якщо на цій землі не може він прорости, він мусить шукати іншу землю.

Портрет художника

Марчук Іван Степанович народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка на Тернопільщині в дуже бідній сім'ї. Батько працював ткачем і був добре відомий всій окрузі. У батьків було четверо дітей – син Іван і троє дочок.

Після закінчення семирічної школи вступив до Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділ декоративного розпису. Заради заробітку студент малював гасла, оголошення, афіші для кінотеатру. Після служби в армії продовжував навчання на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва.

У 1965 році віднайшов свій авторський стиль у мистецтві, що не вписувався в шаблони соцреалізму. Ставити свою творчість на службу нелюдській сірій системі Марчук не хотів, тому режим усіма можливими засобами намагався позбавити творця аудиторії. Творчість Марчука була під забороною, йому створювалися непридатні для творчості умови, полотна на виставках не демонструвалися. До 1988 року Спілка художників офіційно не визнавала творчість Івана Марчука, хоча він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР.

Митець зазнавав утисків і переслідувань з боку органів КДБ: бо говорив живописець тільки українською мовою, відмовлявся малювати Леніна, натомість писав незрозумілі полотна, нічого у влади не просив, пороги кабінетів не оббивав.

Стомившись від постійних утисків, у кінці 1980-х роках Марчук емігрував до Австралії потім до Канади і США. Але, де б він не був завжди його тягнуло на Батьківщину. До України він повернувся у 2001-му році.

Іван Марчук є найбільш титулованим українським художником сучасності. Його роботи щороку демонструються на виставках по всьому світу. Втім, від української держави митець так і не отримав жодної підтримки.

Третій президент України Віктор Ющенко пообіцяв побудувати однойменний музей на Андріївському узвозі у Києві. Він разом із Марчуком під прицілом камер заклав капсулу у фундамент майбутньої будівлі – але проект так і не був реалізований. Поки що єдиний музей Івана Марчука існує в його рідному селі – на вулиці, названій його іменем.

Антигерои Украины